Відмінники зі співу

06.11.2010

Більше 18 років львівська формація «Пікардійська Терція» несе акапельний спів у маси. За свою багату історію цей шанований колектив встиг випустити 10 альбомів, стати володарями Шевченківської премії та завітати зі своїми виступами до Польщі, Іспанії, США і багатьох інших країн земної кулі. А в цьому році вокальна формація випустила свій перший DVD із записом концерту у Львівській опері.

Ми зв'язалися з одним із солістів «Терції» Ярославом Нудиком, щоб розпитати про специфіку а капельного жанру, поцікавитися деталями закордонних гастролей і «складнощами перекладу» у спілкуванні з іншомовною публікою та розпитати про майбутні проекти гурту...

- Вже 18 років ви популяризуєте серед широкого загалу слухачів акапельний спів. За цей час у вас майже не з'явилося конкурентів. Як ви гадаєте, що є причиною?

- По-перше, жанр а капелла не є «масовим» жанром. І не лише в Україні, а й у цілому світі. Я ще не чув, щоб якийсь а-капельний гурт видав власний платиновий альбом. Хоча достатньо і великих фестивалів, і публіки, яка любить цю музику. Переважно критики називають «а капельну» публіку музичними гурманами. По-друге, а капелла - ще й достатньо складний жанр. Адже для того, аби вимуштрувати найкращий музичний інструмент - свій голос, доводиться викладатися на повну. І навіть більше. Живий звук не пробачає помилок, особливо коли їх не можна «прикрити» інструментальним супроводом. Власне тому не варто говорити про шалену конкуренцію - кому потрібні понаднормові репетиції? (сміється). В Україні а капельна ніша особливо не заповнена, але є неординарні колективи з цікавими доробками. Ми їх сприймаємо не як конкурентів, а як колег по сцені.

- Над якими проектами ви працюєте зараз?

- Наступного дня після випуску альбому починаємо працювати над новим. Попри це полюбляємо й експериментувати. Нещодавно закінчили роботу з дуже цікавим львівським режисером Тарасом Химичем. Знімалися та виконували саундтрек до його фільму «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941». Тепер подумуємо над тим, чи не перекваліфікуватися в акторів (сміється). Але допоки ми ще в статусі співаків, то починаємо готуватися до Різдва. В осіннє міжсезоння відновлюємо в пам'яті та на партитурах колядки народів світу. А якщо брати глобальніше, то всі творчі сили бережемо для святкування 20-ти річчя, яке припадає на «футбольний» 2012 рік.

- Чи замислювались ви над тим, щоб записати платівку кавер-версій? Наприклад, на відомі рок-шлягери. Які пісні ви б обрали для цього проекту?

- Не лише задумувалися, ми це ще й робили. Маємо кавер-версії «Бітлів», Стінга, Елвіса Преслі, Queen, Горана Бреговіча. Навіть записали саунд-треки до фільму «Кримінальне чтиво». Якщо детальніше покопирсатися в нашому доробку, то можна знайти ще щось цікаве.

- А що ви слухаєте у вільний час?

- Важко повірити, але діапазон дуже широкий - від музики бароко до сучасного джазу. У «Піккардійській терції» меломаном, зведеним до абсолюту, є Володимир Якимець. У його домашній бібліотеці завжди можна знайти величезну кількість музичних раритетів або ще гарячих новинок. Коли їздимо на гастролі своїм автобусом, колективно переглядаємо живі концерти відомих музикантів. З ходу підбираємо якісь бек-вокальні партії, аналізуємо ті чи інші творчі знахідки. Практично з кожної поїздки за кордон повертаємося з аудіо-трофеями у вигляді компакт-дисків. Буває, що весь гонорар залишаєш у музичному магазині за кордоном, бо в Україні треба днем із вогнем шукати того чи іншого виконавця.

- За весь час існування колективу ви багато разів ставали володарями різноманітних премій. Яка перемога принесла вам найбільше задоволення?

- Звичайно ж, це Шевченківська премія - найвища державна нагорода в Україні у сфері культури. Приємно «породичатися» з такими лауреатами, як Володимир Івасюк, Анатолій Кос-Анатольський, Станіслав Людкевич, Платон Майборода чи Ніна Матвієнко.  Ця премія - водночас і визнання творчості, і потужний поштовх до подальших пошуків. І як один із привілеїв - за нами вже закріплене місце на Байковому цвинтарі (сміється). Багато хто критикує Шевченківську премію. Але я проводжу аналогію між нею та школою. Скажімо, вчитель із хімії ставить найвищу оцінку учневі за блискучу відповідь біля дошки. То чому би той мав ховати свій щоденник? Принаймні ми точно ніяк не лобіювали її присудження. Якщо ж учитель через особисте знайомство з батьками чи вручений хабар витягує на відмінно двієчника, тоді це неправильно. Ми свій запис у «щоденнику» з радістю присвячуємо та показуємо слухачам. Вони упродовж 18 років постійно допомагають нам робити домашні музичні завдання.

- Як ви вважаєте, якої музики не вистачає на українській сцені? І, взагалі, яке ваше ставлення до поняття «шоу-бізнес»?

- Люди не винні, що їх «присадили» на «масову культуру». В Україні ніколи не бракувало талантів. І нині їх достатньо. Немає жодного музичного напрямку, який би обійшла увагою багаточисельна армія українських музикантів. Просто треба самому слідкувати за яскравим культурним життям нашої країни та окремими самородками. Не завжди це можна зробити, дивлячись українське телебачення чи слухаючи ФМ-ки. Але в інтернеті є вдосталь і інформації, і цікавих записів «альтернативних» до попси виконавців. Чим глибше ви увіллєтеся в цей процес, тим більше приємних несподіванок чекає на вас. А що стосується українського «шоу-бізнесу», то тут треба дуже добре подумати, перш ніж застосовувати такий термін. Це бізнес, і нічого особистого (сміється). Особливо для продюсерів. Є певні лекала як розкрутити співака та написати хіт, прайси, де написано скільки заплатити за ротацію кліпів. Якщо ж ще є мінімальні задатки від природи, тоді можна виходити навіть на міжнародний рівень. Якщо ж нема, то відсутність можна замаскувати епатажними вибриками та оголеним тілом.

- Вас не часто можна почути по радіо, або побачити на телеекранах. Чому так трапилось? Адже ви - популярні артисти.

- Не настільки часто, як би цього хотілося, з'являємося на телебачення. Ми - не телевізійний формат (сміється). Для нас головне - заповнені глядачами концертні зали. І не лише в Україні, а й за кордоном. Тим паче, що виступаємо ми переважно в тисячних залах. Вибачте за нескромність.

- Ви багато разів гастролювали за кордоном. Де вам більше всього сподобалося? На яку країну ви проміняли б Україну, за необхідністю?

- За свою 18-тирічну історію ми дійсно поставили багато гастрольних позначок на мапі світу. Сподобалося всюди. Але особливо багато вражень залишив екзотичний Сінгапур. Із санскриту назва Сінгапур перекладається як місто Лева. Ми ж зі Львова - теж міста Лева. Мабуть тому нам там було дуже комфортно. І достатньо незвично, бо це багатонаціональна держава-місто. Із дуже чіткими правилами. Скажімо, чиновники там - одні з найбільш фахових та високооплачуваних. Їх починають відбирати ще в школі, сприяють, щоби ті отримали якісну освіту, а згодом і робоче місце з зарплатою - 20 тисяч доларів на місяць. А корупціонерів давно приструнчили жорсткими законами та кримінальною відповідальністю. Густота населення в Сінгапурі - гранично допустима (сміється). Але попри те, усі максимально толерантні - навіть їсти чи жувати гумку на вулиці вважається образою для інших перехожих. Ще одне враження - раціональний підхід до використання кожного квадратного сантиметра. На даху висотки можна і в гольф пограти, і поплавати в басейні, і походити по парку. Одне слово, є нам чого повчитися в сінгапурців. Але найкомфортніше «піккардійцям» в Україні. Маємо велику надію, що необхідності мігрувати звідси не виникне (сміється).

- У вашому репертуарі є пісні на 12 мовах. Як я розумію, ви не володієте досконало  усіма з них. Які мови для вас найскладніші?

- На жаль, Вам немає за що вибачатися. Насправді з усіх іноземних мов, якими співаємо, найкраще володіємо польською мовою. Дається взнаки близькість Львова до Польщі. Ми всі в дитинстві дивилися новини та мультики про смерфів польською. А от найбільші труднощі виникають із французькою. Для спілкування англійською чи німецькою нам не потрібен перекладач, завжди можемо порозумітися. Утім, коли готуємо новий іншомовний твір, то консультуємося з викладачем, який перекладає зміст тексту та розписує транскрипції. Аби ми могли чим краще відтворювати емоції. У Андрія Капраля є здатність пародіювати і голоси, і вимови. Тому якщо він двічі послухає, скажімо, Джо Кокера, то зможе відтворити власне його англійську вимову. Йому лінгвістичні студії даються найлегше.

- Любов здатна врятувати світ? На що саме ви ладні піти заради цього світлого почуття?

- Любов - поняття довершене. Тому воно не має синонімів. Заради любові «піккардійці» готові зробити все, що у наших силах.

- Які випадки на сцені здатні вас засмутити?

- В цьому ми не оригінальні. Найгірше - коли хтось перед концертом зіпсує настрій. А від одного до іншого «піккардійця» це передається через ланцюгову реакцію.

- Майже у всіх учасників «Пікардійской Терції» є діти. У чому для вас полягає батьківство?

- Батьківство у нашому розумінні - це потреба передати дітям увесь багаж свого досвіду. Намагатися зробити так, щоб вони не повторили тих помилок, які кожен зробив у своєму житті. Але при цьому не зазіхати на свободу слова та дії дитини. Головне - чим більше спілкуватися та знаходити спільні відповіді на запитання. Яких ой як багато у кожному віці дитини! І енциклопедії тут взагалі не допомагають (сміється).

- Як вам вдається поєднувати сім'ю та творчість?

- А у нас немає іншого виходу. Глядача не цікавлять сімейні проблеми співаків. Він приходить на концерт за добрими емоціями, а не споглядати кислі або втомлені фізіономії. А у наших родин така сама місія, як у «Піккардійської терції» на сцені. Коли ми повертаємося додому втомлені чи розчаровані, то вони мусять розрадити. Іноді їм достатньо просто помовчати, іноді навпаки - порозпитувати. Тому нам треба берегти та леліяти рідних бійців невидимого фронту (сміється). Насправді вони ж перші слухають наші твори, тому без їхньої критики чи порад не обходиться. Це повноцінна творчість - коли відчуваєш любов і на сцені, і вдома. Тоді легко про ту саму любов і співається (сміється).

- Вічне питання. Хто винуватий і що робити?

- Завжди винен той, хто намагається щось робити. І з цим нічого не поробиш!

 

Антон Шебетко, портал music.com.ua.