Володимир Якимець: «Я скоріше готовий пробачити своїм колегам нечистий вокал, аніж відсутність енергетики!»

22.04.2009

Попри скрутну економічну ситуацію, учасники вокальної формації «Піккардійська терція» не тільки на початку 2009 року випустили довгоочікуваний альбом «Етюди», але й продовжують їздити з концертами на підтримку нового диску.

На початку квітня свідками їхнього неперевершеного виступу стали й кіровоградські меломани. Перед концертом ми зутрілися з художнім керівником «Піккардійської терції» Володимиром Якимцем і розпитали у нього про вже виданий альбом і про плани випуску «живого» концертного DVD, про те, як одного разу доля вокальної формації залежала від тенісної партії, про присутність «піккардійців» у соціальних інтернет-мережах та про творчі успіхи дітей учасників колективу.

- В одному із інтерв'ю Ваш колега Андрій Капраль сказав, що новий альбом «Етюди» ви робили не розумом, а серцем. Якщо у творчості чи у повсякденному виникає конфлікт між серцем і розумом, на чий бік Ви частіше стаєте?

В.Якимець: Ось у чому справа: серцем ми завжди робимо творчість, тобто вибираємо ті пісні, які нам подобаються. Та музику, яку ми виконуємо, обирається нашими серцями - це однозначно. Але коли, скажімо, робиш аранжування, тут уже треба підключати й розум, просто серце не допомагає. Альбом «Етюди», тут Андрій абсолютно має рацію, робився більше серцем, ніж розумом, через те, що серце зараз лежить трохи до іншої музики.

- А чому останнім часом не лежить ваше серце до таких по-доброму хуліганських пісень типу «Богдана», «Технотерції»?

В.Якимець: Та то ж ще наші юнацькі спроби. Ми і зараз не проти трохи побешкетувати. Ми любили музичні жарти, і зараз їх любимо. Можливо, подібні твори ще й з'являться. Але тоді для тих пісень знайшлося багато матеріалу, який люди зразу ж впізнають, незважаючи на те, що музика одна, а слова зовсім інші або навпаки. А останні років, напевне, десять не тільки в Україні, але, в принципі, й у світі немає таких пісень, яких можна зібрати 5-6 докупи й зробити попурі, яке з перших тактів чи з перших слів будуть упізнавати. Зараз, мені здається, музична криза у цілому світі.

- А як «Піккардійська терція» дає раду цій кризі?

В.Якимець: Я буду говорити хіба що зі свого боку. Можу сказати, що криза нас особливо не зачепила, хоча, звичайно, концертів стало менше. Мені здається, в даний момент, якраз такі-от концерти (я не можу назвати їх антикризовими, бо зараз повно антикризових концертів, виставок, проектів) - це, давайте говорити так, своєрідна культурна благочинна допомога людям. Наскільки я знаю, ціни на квитки було знижено, ми погодилися на менші умови, ніж було із самого початку, лише для того, щоб приїхати, просто для людей поспівати, тому що ми прекрасно розуміємо, що серед величезної кількості негативу, про який постійно говориться з усіх телеканалів, які є в Україні, людям потрібно трохи позитиву. Треба на дві годин забутися від тих проблем, які є поза концертним залом.

- Чому за майже 17 років від «Піккардійської терції» не з'явилося жодного «живого» альбому? Це тим більше актуально після того, як в оновлену версію «Старенького трамвая» ви включили спів глядачів...

В.Якимець: Не видаємо ми «живого» концерту, можливо, через те, що фактично кожні два роки виходили студійні альбоми. І час між альбомами у нас йшов, у першу чергу, на концерти та, у другу чергу, на запис нового матеріалу. З іншого боку, не будеш же ти випускати щороку «живий» альбом тільки через те, що ти його записав на концерті. Я думаю, якщо ми й випускатимемо щось із записаного «наживо», то це буде DVD. Вже домовилися, що відеозйомку робитимемо під час концерту у Львові 21 квітня. А стосовно «Старенького трамвая» у новій обробці, то останні слова приспіву співають люди, яких ми записали на концертах у Дніпропетровську, Львові, Тернополі, Івано-Франківську й Києві. То все ми змішували докупи і поставили в альбом.

- На альбомі «Етюди» у вас є пісні англійською, французькою, італійською мовами. Скажіть, як ви вивчаєте тексти цих пісень? У «Піккардійській терції» є знавці з цих мов?

В.Якимець: Звичайно, що ні. Ясна річ, ми ходимо до знавців цих мов, перекладаємо зміст пісні, щоб знати, про що співаєш, але 99% запам'ятовуємо на слух. Музикантам завжди легше було вчити на слух.

- Я думав, у Вас існує розподіл: хтось вчить французьку і нею співає, хтось італійську, хтось англійську?

В.Якимець: Деколи так і було. Якщо говорити по секрету, то жоден із нас нормально навіть англійською не володіє. Але, наприклад, я вчив німецьку, то у альбомі «Сад ангельських пісень» саме я співав «Лореляй». Я думаю, що останнім часом Капраль це буде робити, у нього дійсно виходить. Він, по-перше, дуже гарно вміє копіювати. Він вміє скопіювати будь-якого вокаліста. Він копіює навіть священика, який біля нього у церкві править. Тому якщо він уміє робити - то нехай робить!

- Нещодавно читав Ваш персональний блог на сайті zahid.net. В одному із дописів Ви згадуєте останній концерт Фредді Мерк'юрі разом з "Queen", де Фредді не завжди співав чисто, зате енергетика була просто шалена. У свою чергу, Ви як художній керівник «Піккардійської терції» скоріше пробачите своїм колегам нечистий вокал чи відсутність енергетики?

В.Якимець: Однозначно, енергетика - перш за все! Нехай у кожній пісні буде по великому «вильоту» - я їм про це не буду говорити, вони самі це розуміють. Якщо ти заспіваєш навіть ідеально чисто, але не підеш до глядачів з відкритим серцем, якщо зал не відчує від тебе драйву, то тобі, звичайно, поаплодують із ввічливості, але контакту із залом не буде. Я навіть наполягаю на цьому. До речі, мені дехто після тої статті закидав типу: «Кого ти паплюжиш?!», «На себе подивіться!». Але ж нічого поганого у тому немає, що я написав, ніби він нечисто співає. Але зате як він співає! Коли ти постійно хочеш передивлятися цей концерт, це означає, що навіть ті нечисті ноти - просто в кайф!

- Доводилося бачити Вас і та інших «піккардійців» у популярних нині соціальних Інтернет-мережах. Що Вам дає таке спілкування, окрім купи повідомлень від прихильників?

В.Якимець: Особисто я пробув там достатньо недовго, максимум півроку. Але за тих півроку, повірте мені, я навіть знайшов учительку, яка викладала у мене фортепіано ще у музичній школі і яка вже років 15 не живе в Україні. І це мені було дуже приємно. Думаю, такі сайти - це достатньо добре придумана штука. Але мене дратує, коли починають закидати повідомлення люди, які, скажімо, мешкають у сусідньому будинку і з якими ти можеш поговорити по телефону, і через це не можеш поспілкуватися з людьми, яких ти давно не бачив.

- Не так давно дізнався, що 17 років тому доля «Піккардійської терції» залежала від тенісного матчу між Вами і Славком Нудиком. Чи правда це, і взагалі, чи багато існує міфів навколо Вашого колективу?

В.Якимець: Міфів, напевне, є трохи. Але саме ця історія далеко не міф, це абсолютна правда. Тоді ще не було зовсім «Терції», а мене Славко постійно добивав: «Давай щось робити!» Ми тоді хотіли створити мішаний хор, але не вийшло, бо ми, тоді нас було четверо, горіли якоюсь ідеєю, був ентузіазм, запал молодецький, а інші не зрозуміли або ми їм не передали того запалу. Хор проіснував два тижні. Славко мене постійно підбурював щось робити, а тоді дуже популярна була група «Чорні черешні», і він пропонував грати щось у такому плані. З нас тільки Славко умів грати на гітарі, тому я запропонував співати акапельно. Хоча ми тоді були студентами і , здавалося, до такого треба було ще дорости, проте Славко наполягав, щоб ми почали репетиції. Це було на останньому курсі училища, якраз на фізкультурі ми заклалися, хто виграє дві партії з трьох - так і робимо: або збираємося на репетицію, або ні. Славко виграв.

- Яка Ваша реакція, коли Ви на сімнадцятому році існування зустрічаєте людей, котрі нічого не знають про «Піккардійську терцію»?

В.Якимець: Ви знаєте, інколи це дуже приємна несподіванка. Я вам скажу, що на відміну від багатьох «зірок» ми живемо нормальним життям, у Львові уже звикли, що нас можна зустріти на вулиці. Раніше за нами ходили і співали «Старенький трамвай» чи «Берег ріки». Ми не Майкли Джексони, не Мадонни, щоб на нас рвали піджаки чи ще щось. Ми просто робимо свою роботу добре і намагаємося створювати різноманітну музику, тому у нас на концертах ви можете побачити як і маленьких дітей, так і людей достатньо похилого віку.

- Чи ходять на концерти діти учасників «Піккардійської терції»? Як вони реагують на виступи своїх батьків?

В.Якимець: Я б це запитав скорше не у мене, бо я ще вільна людина. Але кожен з нас на львівські концерти обов'язково запрошує свою родину. Але я знаю одне: дочки Андрія Капраля уже співають наш матеріал. І співають не тільки слова, але й усі ті, скажімо так, інструментальні прилабки, які їх татко робить на концертах. А старший син Романа Турянина, Василь, зіграв молодого Івана Франка у документальному фільмі для проекту «Великі українці».

- Нині більшість музикантів намагаються перебратися до Києва. Ви принципово позиціонуєте себе як львів'ян?

В.Якимець: Тільки так. Справа навіть не у тому, де ми будемо жити: у Львові, Києві чи Варшаві... Львів надзвичайно вплинув на наш колектив і на нас як особистостей і як музикантів. Якби ми не жили у Львові, можливо, ми б і створили такий колектив, але він, напевне, співав би іншу музику. І нам приємно говорити, що ми львівські музиканти. Інколи бували казуси у Німеччині чи у Варшаві, коли нас оголошували як київський колектив. То ми виходили, говорили: «Перепрошуємо, ми дуже любимо нашу столицю. Але наше рідне місто - Львів!»

- А якщо уявити Кіровоград як музику, то, на Вашу думку, який би це був за музичний твір?

В.Якимець: З огляду на розвинуту авіаційну інфраструктуру, то пісня-асоціація з Вашим містом - "Я вчора потрапив на небо" із нашого нового альбому.

 

Дмитро Шульга, «Весь Кіровоград»