Андрій Капраль: «Кіркорову я би не давав Народного артиста»
«Піккардійська терція» – феномен на українській музичній сцені. Шість львівських хлопців довели, що акапельний спів також може бути популярним. Як доказ – їм аплодують переповнені концертні зали й заможні люди на приватних вечірках. Напередодні київського концерту кореспондент «ПіК України» зустрівся з двома співаками шестиголосого гурту – Володимиром Якимцем та Андрієм Капралем.
- Яку програму ви збираєтесь представити на концерті у Жовтневому палаці 18-го числа?
Володимир Якимець: На концерті в Києві ми представимо нашу нову програму під назвою «Етюди», і, звичайно, не обійдеться без двох-трьох різдвяних пісень, тому що такий час: свята, настрій.
Наша нова програма - це естрадні пісні. В ній є елементи джазовості, я сказав би, що настрій в неї - джаз-роковий. Також є певні експерименти: ми записували пісні з живим ударником і перкусіоністом. До речі, вони будуть присутні на концерті: це буде перший концертний експеримент з барабанами.
- Що саме являє собою програма «Етюди»? Які її основні мотиви?
Володимир Якимець: Пісні, шо увійшли до програми «Етюди» - це, наприклад, речі П'єра Делано, відомі естрадні пісні, такі як «Єлісейські поля», що свого часу стала популярною у виконанні Джо Дасена. Також до неї увійшли і наші нові авторські пісні.
Андрій Капраль: На концерті ми сподіваємось навіть презентувати новий альбом, таким чином ми трошки пришвидшили процес його запису.
- Чи буде тур на підтримку альбому?
Володимир Якимець: Тур плануємо. Тільки почалася економічна криза, невідомо, що буде з газом. Подивимося... Якщо люди не спроможні будуть купувати квитки на концерт, то, звичайно, доведеться тур або перенести, або, можливо, скоротити його до мінімуму.
- Ви виконуєте музику, яка вважається елітарною, «не для всіх», квитки на ваші концерти коштують достатньо дорого, і не кожен може собі це дозволити. Державної підтримки такої музики у нас немає. Чи не виникало бажання переїхати кудись за кордон?
Андрій Капраль: За кордоном державної підтримки акапельної музики також немає. Проте там є традиції, в яких уже довгий час існують акапельні фестивалі. Коли нам було 15 років, до нас приїздив німецький акапельний колектив. Німеччина - країна, в якій, можливо, співає найбільше акапельних колективів. Ці німці виступали з нами на одній сцені і казали, що навіть найпопулярніший у них колектив не зібрав би 4 тисячі людей як зібрала «Піккардійська терція» в Палаці «Україна».
Ми відрізняємось від інших акапельних колективів тим, що маємо свій стиль: ми не співаємо по вокальних школах, по яких співають більшість акапельних колективів. Крім цього, є ще багато аспектів, які відрізняють наш колектив від інших... Зрештою, будемо бачити, що відбуватиметься у державі, оскільки показник рівня держави, як ми всі знаємо, - це показник можливості людей витратити гроші на мистецтво, на літературу, на щось вище ніж просто поїсти. Хоча мені здається, що в 1990-х роках ми це вже пройшли. Тепер у людей інші пріоритети і навіть в цій ситуації вони будуть інакше поводитися.
- На ці новорічні свята відмінили багато вечірок і концертів. Чи позначилась якось така ситуація на «Піккардійській терції»?
Андрій Капраль: Нещодавно я говорив з одним колегою, який у Києві займався шоу-бізнесом. За його словами, український шоу-бізнес фактично був орієнтований на корпоративи, тепер, можливо, колективи, які вміють співати і грати наживо, матимуть змогу робити концерти.
Звісно, ми відчули, що зараз менше виступів. Проте, думаю, до кінця весни найбільш глобальні питання буде вирішено, і просто рік, два, три чи п'ять треба буде себе в чомусь обмежувати. Гадаю, не все буде настільки погано, оскільки люди навчились працювати - і в складних умовах теж. Все буде нормально.
- Довгий час народна традиційність, наслідування народним звичаям, зокрема різдв'яним обрядам, пропагувалося, і було дуже популярним. Наскільки актуальним це є зараз?
Володимир Якимець: Про яку традиційність ми говоримо? Зверніть увагу, росіяни, наприклад, не мають коляд, звісно, у них були якісь там свої пісеньки про Новий рік. Проте коляди - це Німеччина, Польща, Україна. У цих країнах вони є споконвіку. І потрібно пам'ятати: коляда, а ніяка не колядка, такого слова взагалі немає.
Те, що виконуємо ми, - не є традиційне. Так, «Добрий вечір тобі» співається у традиційному виконанні. Але «Пречистая Діва» чи «Граймо, стрибаймо» - це авторські пісні про Різдво. Кожне покоління щось зробило для Різдва, так само і ми хочемо щось зробити, треба думати про те, що залишиться на майбутнє.
- У дитинстві і юності ви самі колядували, водили вертеп? Як саме це відбувалось?
Володимир Якимець: Нас змалку навчали батьки. З року в рік ми колядували і щороку вивчали нові пісні. Це традиція, українська традиція, і ми хотіли її не забути і по можливості вдосконалити.
Андрій Капраль: Це є шана народженому Богові, це є пісня, яка оспівує народження Божої дитини. Коли зі Сходу України до Львова приїздять люди - часто цілі потяги, з малими дітьми - вони просто не мають слів, щоб передати свої відчуття.
- Ви починали колядувати ще в радянські часи. Наскільки це було тоді заборонено і наскільки популярно серед людей?
Володимир Якимець: Звичайно, це було заборонено серед людей, що займали певні посади. Але повірте мені, ніхто не ходив з вівчаркою і з міліціонерами по хатах. У 1977-1978 роках батьки водили мене в церкву, і церква була повнісінька.
Андрій Капраль: Деколи в церквах стояли викладачі із зошитом і записували, хто був у церкві, а потім «пісочили» в школі. Але що можна зробити з культурою, з духовністю? Це неможливо заборонити. Є традиція, набагато довша за Радянський Союз із його постулатами. Це не можна ні стерти із землі, ні заборонити - нічого йому не можна зробити.
- До речі, про внесок у культуру. Ви отримали Шевченківську премію. Наскільки це важливий етап для вас, і чи важливі взагалі всі подібні премії?
Володимир Якимець: Ну а чому не важливі? Мені здається, що для будь-якої людини, яка усвідомлює, що вона працює, працює довго і працює наполегливо, це приємно. Принаймні те, що праця була побачена. Не простими людьми, а на рівні держави. Зрозуміло, що у свій час у нас звання роздавалися направо і наліво, так само і зараз роздаються. Але наскільки я розумію, авторитет Шевченківської премії не впав. Те, що вона найбільш шанована премія в галузі мистецтва в Україні - це факт.
Андрій Капраль: Було дуже приємно, коли через деякий час після отримання нами премії ми виступали на одній сцені разом з двома іншими лауреатами Шевченківської премії: Тарасом Петриненком і Василем Зінкевичем. Тарас нас привітав і сказав: «Я знаю, що вже ходять чутки, що ви премію купили, данину сплатили». А потім подивився мені в очі й додав: «Я знаю, через яке сито треба пройти, щоб отримати це досить високе звання».
Його купити неможливо, тому що там не сидять одна-дві людини, які можуть домовитись, а комісія з цілої України. І це люди, які мають вимоги.
- Ваші прогнози стосовно наступної премії? Кому би ви її дали?
Андрій Капраль: Подивіться реально на виконавців, скажімо так, старшого покоління, виконавців української правдивої естради. Їх залишилось не багато, але всі вони у 40, 50, 60 років можуть вийти на сцену і вмочити так, що стане ясно, що вся та тусовочка хлюпіків просто нічого не варта.
Але це шоу-бізнес. Гарна дівчинка - значить вже співачка. Хлопчик гарний - теж уже співак. На голос ніхто не дивиться. Тому приємно, що зараз частіше нагороджують достойних людей. Хоча Кіркорову я би не давав Народного артиста України. Я би йому взагалі ніякого «народного» не давав.
Володимир Якимець: А хто би йому давав?! (Сміються. - Ред.).
Анастасія Алексєєва, «PiK Ukrainy»
