«Піккарди» — мінор у мажорі
Про будні і свята співочого львівського секстету
Назва цього колективу — своєрідний лінгвотест на рівень алкоголю в крові. У людини, що хильнула зайвого, в словосполученні «Піккардійська терція» обов’язково заплутається язик. І хоча насправді в імені вокальної формації йдеться про трьох — терція, в дійсності їх аж семеро: шість учасників і менеджер.
А почалося все з пінг–понгу. 15 років тому Ярослав Нудик — ідейний натхненник створення ансамблю — виграв у Володимира Якимця турнір із малого тенісу. На кону була доля групи, щодо існування якої скептичний Якимець (нині художній керівник колективу) мав певні сумніви. Тепер у творчій коморі львівського чоловічого секстету 300 пісень різних жанрів, які виконуються 12 мовами світу. Аншлагові концерти по Україні й за кордоном. Визнання публіки та сатисфакція з власної діяльності, бо «піккардійське» щастя просте — любимо те, що робимо. Манера виконання — філігранна майстерність a capella — «голий» вокал без інструментального супроводу. Найбільша проблема — недостатня професійність деяких організаторів концертів. Найбільша поразка — програний (з майже баскетбольним рахунком) футбольний матч із ченцями–василіанами. Та попри все, вони — нескорені оптимісти, адже назва зобов’язує. Термін «Піккардійська терція» означає мажорний фінал навіть наскрізь мінорного твору.
(Інтерв’ю дають шестеро, бо їхній найголовніший — Якимець — гріє горло від зимової застуди і користає з ліжкового кайфу...)
«Ми вже в принципі є народні артисти. Без звання»
— Ваш київський концерт, що відбувся 18 січня в Міжнародному центрі культури та мистецтва, був приурочений здобуттю Національної премії України імені Шевченка. Чим він особливий?
Капраль: — Нас подали на цю премію і запропонували виконати власне різдвяну програму. Так що це була головним чином коляда. Причому не лише старі колядки, а й сучасні авторські, музику до яких написали Володя Якимець та Славко Нудик. Поезія, присвячена різдвяній тематиці, щедрівки плюс іншомовні новорічні пісні з усього світу: іспанська, естонська, англійська, німецька, ірландська, американська.
— Ваше ставлення загалом до звань і титулів?
Капраль: — Це питання по–різному трактується. Ми вже є народні артисти. Без звання. Якщо зал встав і заспівав нам «Многая літа», значить, за 15 років ми це заслужили. Тільки народ може реально визначати рівень виконавця.
Богач: — Але премія Шевченка — це, без сумніву, — черговий, дуже важливий етап.
Нудик: — Сама публіка прагне для своїх артистів офіційного визнання.
Капраль: — Зрештою, можна поєднати це питання з проблемою хабарів. Хабарі не почали брати, їх почали давати. Все пішло від того, що хтось дав, а хтось не відмовився взяти. І так само статус. Люди вимагають титулів. Ми за цим не йдемо, але глядач провокує. Тури з концертами по світі — це нічого, а от дали «заслуженого» — це вже щось. Хоча того «заслуженого» реально можна просто купити.
Нудик: — Є ще один момент. Нас часто питають, чому «піккардійців» мало показують по телевізору. А я можу назвати багатьох молодих артистів, яких скільки б не показували на відомих телеканалах, але вони не зберуть повні зали.
Капраль: — Дурне слово — формат. Ви згадайте — п’ять років Таврійські ігри: золотий голос той, золота голосиха та, найкраща секс–символиха тамта, п’ять років поспіль — ті самі люди. Та вони ж також старіють і зношуються! Це як ті шкарпетки. Не може бути одне й те саме.
— Окрім пісенної діяльності, ви ще встигаєте робити багато іншого. Розкажіть, приміром, про вашу дружбу з дітьми з особливими потребами — вихованцями навчально–реабілітаційного центру «Джерело»...
Капраль: — Якось нас запросили виступити на закінчення їхнього літнього табору. Від цього виступу ми одержали стільки доброї енергії! Реально зарядилися від цих дітей, як енерджайзери. Тепер щоразу, коли від них йдуть якісь пропозиції чи просто прохання, ми відгукуємося.
Шавала: — Недавно наш гурт провів благодійний концерт у Львові, куди було запрошено багато відомих львівських бізнесменів. Вони робили внески для цих дітей. За зібрані кошти дирекція садочка на 4 місяці була забезпечена паливом для транспорту, яким перевозили малечу до садочка й назад. Чим можемо, тим допомагаємо.
Богач: — Це є найкраща наша публіка. Ми також намагаємося їх відвідувати щороку — на коляду.
Про пампухи і холодець
— А якщо взяти ваше дитинство, то які спогади залишилися про ту ж таки коляду?
Шавала: — Я, наприклад, виріс на Левандівці — це був старий район Львова, особнячки, фактично село. Найбільше у той радянсько–атеїстичний час запам’яталося наше протистояння з міліцією. Ми ходили такими ватагами, з баяном — колядували від хати до хати. І постійно переховувалися, щоб нас не зловили і не затягли до міліції, тому що це заборонялося. Хоча у нас була така міліція, що вони могли настрашити і розігнати, а так щоб забрати, то ні.
Капраль: — Потім самі, певно, йшли в ту хату, від якої відігнали, колядувати... (Сміх)
Шавала: — Мені здається, що тоді світ був трошки безпечніший. Тобто батьки могли спокійно відпустити дітей на півночі лазити по селу, колядувати, і не переживали. А вже сьогодні я б так вільно, без нагляду, не відпустив би дитину. Всяке буває... Та попри все, оте трепетне ставлення до свята ми намагаємося передавати своїм нащадкам.
Капраль: — Дійсно, є що згадати. Я колись маленьким ходив по родичах із батьками. Чесно кажучи, не дуже хотів. Мені кортіло самому йти колядувати, але мусив, бо їм легше співалося під супровід мого акордеона. Я тягнув того міха із собою по всій рідні! Ну, гроші давали, то один карбованець — це були величезні статки. Так що спочатку не хотів йти, але потім, після коляди, всі підходили, по голові гладили: ти нам так поміг! Давали пампушки — це було просто щось!..
— Я знаю точно, що серед вас, окрім пампухів, є ще й великий любитель холодцю...
Капраль: — О, так! Цей може! (киває на Нудика).
Нудик: — У той час, коли вони колядують, я собі на кухні в когось холодець їм.
Турянин: — Ми співаємо колядки, розкладені на голоси. А тут когось одного бракує. Раптом з кухні чути: «А у вас оцет є?!» (сміх). Я гадаю, що таких слів у коляді точно нема...
Капраль: — І найголовніше, куди в нього стільки влізає того холодцю?
Шавала: — У нас навіть є приповідка, що холодець до горілки — то як гумові рукавиці до електрики. Нейтралізує.
— А власне про «горюче». Пригадуєте свій перший досвід алкогольного «підігріву» у зимові свята?
Капраль: — Якщо вже мали більше років, то можна було випити трохи вина. Я не думаю, що хтось горілку дуже пив.
Нудик: — Та й під час коляди, чесно кажучи, не так уже й сильно п’яніється. Тому що, по–перше, зима на дворі, мороз. Співаєш — витрачаєш якусь енергію. Поки з одної хати дійдеш до іншої, то тих «50 грам» уже десь щезне. Вивітриться. Вийде разом із позитивною енергією коляд. І, звісно, ніхто не напивається, бо що тоді за свято.
«Ми не співаємо у великий піст, виняток — Шевченківські дні»
— В одному з інтерв’ю ви назвали своєю творчою мамою Ніну Матвієнко. Чи доводилося вам разом з нею співати?
Нудик: — Вона нас назвала своїми синами, а ми у відповідь нарекли її нашою матір’ю. Насправді ми дуже шануємо цю людину.
Капраль: — З нею брали участь у кількох спільних концертах. Але разом не виступали. Вона виконує свою музику, а ми робимо фольклор у своєму баченні. Зрештою у Матвієнко така більше східноукраїнська пісня. А ми, як би ми не хотіли, все–таки є стильово прив’язані до європейської музики. Це не від нас залежить. Просто так склалося. І також до гірської музики, тому що ми є 100 кілометрів від гір. Теж має значення ритміка. Чому кажуть, що західні українці легко сприймають ірландські мелодії. Це є десь певне переплетіння ритмів і гармонічних складових. Навіть було доведено, що тільки звучить ірландська музика, волинка або ж їхні ритми, українець починає дуже легко на них реагувати. Ця музика нам притаманна — народна пісня з ламаними ритмами, з коротшими нотами. А не протяжна, як у степовій Україні.
— Відомо, що ви не співаєте у Великий піст. Чому?
Капраль: — Ми не робимо це принципово. Бог так нам дає, що сольні виступи свої ми не проводимо, бо це є страсті Христові. І в цей період робити якісь концерти суперечить нашому вихованню. Навіть на початку колись виступали й переконалися — концерт був дуже важкий. Тоді й постановили, що є цілий рік, щоб задовольнити свої бажання душевні та фінансові. Єдиний виняток — можемо взяти участь у Шевченківських днях, які часто припадають на піст.
Шавала: — І до речі, дуже добре, що ці 40 днів існують. Тому що за цей період можна підготувати нові проекти, провести репетиції, записатись на студії... Бо зараз, через ту насиченість концертів, ми вже третій місяць відсуваємо закінчення нового альбому.
— Ідеться про «Етюди»?
Капраль: — Саме так. Планували його завершити ще до початку листопада. Матеріал уже у вересні був готовий. І залишилися нюанси. Ми вже у всіх містах проанонсували, що весною будемо по Україні їздити в підтримку нового альбому. Тому принаймні до березня однозначно мусимо його випустити.
— Що там буде нового?
Богач: — Інше звучання.
Капраль: — Там 70% нового. Новий стиль. Кілька наших уже відомих пісень, але цікавих зміною аранжування. Решта — сучасні авторські пісні Нудика і Якимця. Альбом не можна назвати джазом, але він точно матиме якісь джазові елементи. Матиме свій настрій. Босановські ритми. І водночас не надто розважальний, там буде над чим подумати: гарні слова, добре зроблене аранжування. Музика легка й плинна.
