Піккардійська Терція: «Ми, в принципі, вже народні артисти. Без звання»
Вони люблять пампушки й холодець, живуть за 100 км від гір, багато гастролюють за кордоном і, головне, знають собі ціну. Квиток на їхній останній київський концерт коштував 400 грн, і квитків було не знайти.
Їх семеро – шість співаків і один менеджер. Разом вони настільки довго, що один без одного вже просто не можуть. Почалося все з пінг-понгу. 15 років тому Ярослав Нудик – ідейний натхненник створення ансамблю, виграв у Володимира Якимця турнір з малого тенісу. На кону була доля групи, щодо існування якої скептичний Якимець (нині художній керівник колективу) мав великі сумніви.
Тепер у творчій коморі львівського чоловічого секстету 300 пісень різних жанрів, які вони виконують дванадцятьома мовами світу. Їх фірмовий стиль – «голий» вокал без інструментального супроводу. Зараз acapel’на формація готує до виходу свій новий альбом з джазовими елементами. «До березня однозначно мусимо його випустити», – переконує скоріше себе, ніж нас, Андрій Капраль. Через концертний вал на зимові святі, товариство співаків вже третій місяць відсуває закінчення своїх «Етюдів».
Найбільша поразка «піккардійців» – програний (з майже баскетбольним рахунком) футбольний матч з ченцями-василіанами. Найбільше державне визнання – висунення їх Різдвяної програми на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Але хлопці кажуть: «Ми, в принципі, вже народні артисти. Без звання. Якщо зал встав і заспівав нам «Многая літа» – значить за 15 років ми це заслужили».
...І 18 січня, коли «Піккардійська Терція» традиційно колядувала і щедрувала у Києві, зал Жовтневого палацу стояв і аплодував їм, бажаючи многая літа.
Ми на днях зустрілися з «піккардійцями» (крім Якимця, якого всі називають Дональдом, - лікував горло) поговорити про жінок, іноземців та Різдво.
- Напевно, ви всі колись вертепували. Ким найчастіше доводилося бувати, кого із Святої історії Різдва втілювали?
Капраль: А хто ким: Славко Нудик весь час був Жидом. Я – Іродом. Бодько Богач – автоматник!
Богач: Я воїном був.
Шавала: Я – чортиком.
Турянин: Я взагалі не брав участі.
Нудик: Жодного позитивного персонажа… (Сміх)
- Певно Якимець був янголом, він же блондин?
Капраль: (крізь сміх) Ні, він – Смерть. А на ялинку у дитячому садку я був зайчиком. Але дуже хотів бути, як то діти казали, таким «комбойцем» з піштолєтами і в капелюші…
Шавала: Я був першим в історії школи індіанцем. Це було з 1974 на 1975 рік, мій перший клас, а тоді найпопулярнішими були фільми про індіанців з Гойко Мітічем. І з того у моїх батьків народилася така ідея.
Капраль: О-о, скільки курей на Левандівці (район Львова – Ред.) без пір’я лишилося! (Сміх)
Турянин: Я таж був зайчиком.
Богач: А я в садок не ходив. (Осудливі вигуки) Зате я вдома виступав.
Нудик: А я був Буратіно.
- До речі, Ярославе, на сайті Пікардійців в рубриці ваше хобі написано: «Хобі? Ха-ха. Не скажу». Проблеми з хобі?
Нудик: Є такий анекдот: Скажіть будь ласка, яке у вас хобі? Ну, я не знаю, десь сантиметрів 20 (Сміх). Це популярний анекдот, через те я так і відповів.
Капраль: То ти мав хобі чи «хобіт»? (Сміх)
- А як токар-фрезерувальник став співаком?
Нудик: Я просто випадково токарем-фрезерувальником став. Прийшов з армії взимку і треба було десь ще працювати доки вирішив, де продовжувати навчання. Між іншим, це також творча робота. Я чому вибрав фрезерувальний станок, бо саме цей верстат робив такі операції, які жоден інший не міг зробити. А тоді 1988-89 роки, йшло національне піднесення і саме на фрезерувальному верстаті можна було виготовити значки, тризуби… Мені було цікаво.
Капраль: Я переконаний, що якщо Господь Бог дав людині талант, то не один.
- Зокрема, й талант бути татами. За 15 років життя колективу ви народили 14 законних дітей: Нудик і Турянин – по 3, Капраль, Шавала, Богач і Климовський – по 2, але дописали і п’ятнадцяте дитя – сина вашого прес-секретаря Лесі Головатої. То ви таки вирішили схитрувати?
Капраль: (сміється) А так легше, але довше пояснювати. Треба було 15, а тут у хлопців назбиралося лише 14. Скажуть – недотягнули.
- Наскільки відомо, у вас не дотягує художній керівник Якимець – десять років зустрічається з однією дівчиною і не одружується.
Нудик: От скоро 16 років стукне, то може як раз. Паспорт дістане й одразу.
- Вона?
Капраль: Ні, він, як в 15-літньому колективі. Ми не пхаємося до того, не впливаємо.
Нудик: Ще потім винні будемо, краще не треба.
Шавала: Це можна назвати певним тиском на людину. А у нас же демократичний колектив.
- Може, Якимець так багато витрачає часу на роботу, тому не має його на особисте життя?
Нудик: Щоб зробити дитину багато часу не треба. (Сміх).
- Після вашого жарту про Буратіно, хто б сумнівався! Але чи з кожним роком колективу буде збільшуватися і його «дитяча» статистика?
Шавала: Скоро вже за рахунок онуків!
- Кількість Пікардійців може збільшитися і на сцені. Я знаю, що ви плануєте зробити концертну програму з оркестром. Наскільки це реально, що Терція зазвучить з музикою?
Капраль: Це радше буде камерний оркестр. Ми дуже багато років відсуваємо цю ідею. Видно, ще не прийшов час і не назбирався матеріал для цього. Подібний проект має, як дитина, визріти, щоб народитися здоровою.
- Якщо ви плануєте аж так змінити імідж, то може новація торкнеться й самих учасників формації і в ній з’являться жіночі голоси?
Богач: Ніколи! Ми самодостатні. Справа в тому, що навіть за природними даними чоловічий голос має більше можливостей. Послухайте Капраля, як він співає високим голосом. Більше нічого не потрібно. То навіщо нам дівчата?
Нудик: Чесно кажучи, самим дівчатам більше подобаються чоловічі голоси, ніж жіночі. (Сміх)
Шавала: Жодна жінка не витримала б такого темпу, в якому ми живемо. Також можуть виникати фізіологічні проблеми.
- Така категоричність! А що, хіба з вас ніхто не вередує?
Капраль: А ми відразу бітами мочимо! На концерт приїжджають сині, але співають. (Сміх)
Шавала: І навіть не справа у жінках. Нам зараз нового мужчину тяжко було би взяти в колектив. Оволодіти нашим пісенним багажем – це була б велика криза для людини. Тому залишається лише варіант співпраці з кимсь.
- Відомо, що під вашу музику добре родяться діти, бо одна киянка легко народила трійню.
Нудик: Не лише родяться, а й робляться. (Сміх)
Шавала: Ні, просто бували проблеми зі здоров’ям у малесеньких дітей. Вони слухали наші співи і одужували – вже відомі такі випадки. Через те нас прийняли почесними членами в лікарське товариство Львова.
- Ви одягаєтеся і в європейський і з елементами народного стилю одяг. Коли Оксана Караванська робила вам костюми для виступів, чому в них не було використано жодного елементу, наприклад, модної нині модерної вишивки?
Капраль: У нас вже колись було, що ми самі вирішували, що вдягати для виступу. Ми всі різні люди і кожен в побуті носить своє. Тому дизайном і зокрема одягом повинен займатися стиліст. А раз стилісти, які готували нам вбрання, не зробили народних вкраплень, значить вони не бачили нас в такому образі.
Навіть був випадок в Америці, коли доводилось діаспорі пояснювати, що ми не у вишиванка, бо щойно їх випрали. До речі, нам подарували дуже гарні вишиванки серйозного майстра з Житомирщини: у кожного льняна сорочка з індивідуальним узором, кольором, дуже класні. Поки що ми бачимо реально, що наш спортивний костюм – смокінг – підходить під усе, що б ми не співали.
