«Піккардійські» етюди
«15 років для акапельного гурту в країні, де панує попса, це — здобуток!»
Учора в Міжнародному центрі культури та мистецтв, більш відомому як Жовтневий палац, відбувся концерт вокальної формації «Піккардійська терція». За словами музикантів, вони, як то кажуть, поєднали приємне з корисним: влаштували виступ для своїх чисельних київських прихильників, запросивши на нього і членів Шевченківського комітету. Справа в тому, що саме зараз триває перегляд робіт, представлених на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2008 року, а гурт — серед номінантів — за концертні програми «Антологія. Том I», «Антологія. Том II. Фольк», «З Неба до Землі» (2003 — 2006 рр.).
—На здобуття Шевченківської премії «піккардійців» подав відділ культури Львівської обласної ради, — говорить художній керівник формації Володимир Якимець. — Для нас це була приємна несподіванка. Очевидно, творимо не заради нагород, а тому, що це нам подобається, зрештою, це подобається людям. Але у жодному разі не казатимемо, що відмовляємося від премії, мовляв, вона нівелювалася... Для мене надзвичайно вагомо, що свого часу її отримував Василь Зінькевич і Тарас Петриненко. Проте якщо ми її не одержимо, то й не будемо на всіх ображатися. Працюватимемо для свого слухача, як і працювали.
Працюватимемо для свого слухача, як і працювали.
— Володимире, яким вам видається український слухач?
— Можу сказати, що повсюди є багато людей з добрим смаком, які однаково прихильно реагують на оригінальну якісну музику. Колись у нас була мрія поїхати з концертами у Луганськ та Крим. У Криму ми вже виступали. Прекрасні враження! А у Луганську співатимемо 25 січня.
— «Піккардійська терція» багато гастролює по Україні. Яке у вас відчуття країни? Воно змінюється з роками?
— На мою думку, у 1991 році наші державні мужі мали все для того, щоб у швидкий час змінити життя українців на краще. На жаль, не сталося. Відповідна нагода трапилася у 2004- му... Однак я звертаю увагу на інше. Зокрема, останні соціологічні дослідження свідчать, що українською мовою спілкується значно більший відсоток людей, ніж до цього. Приємно. Крім того, більше 90% називає себе українцями, а не росіянами чи поляками, які проживають в Україні. Отже, перспектива як була, так і залишається, тільки важливо, щоби ми не гаяли часу.
— Формації торік виповнилося 15 років. Який період був одним із найцікавіших і, може, найкомфортнішим? І у чому секрет вашого творчого довголіття?
— Усі періоди були цінними. Кожен з них привніс щось своє самобутнє. Як результат, викристалізувалася «Піккардійська терція» — така, як вона є. На початку 1990-х років створився гурт. Потім ми працювали над обробкою народних пісень. Відтак — почали писати свої. Середина і кінець 90-х можна охарактеризувати як наше професійне становлення. А щодо сучасності... 15 років для акапельного гурту в країні, де, м’яко кажучи, панує попса, це — здобуток! Мені здається, що секрет нашого творчого довголіття у тому, що ми ніколи не були нещирими зі своїми слухачами. Як виступали вживу, так і далі виступаємо. Як шукали щось нове для репертуару, так і продовжуємо це робити. Зрештою, «піккардійці» не йшли шляхом кон’юнктури, а творили ту музику, яку відчували серцем. І втішно, що вона подобається багатьом.
— У «піккардійців» iз «Днем» давня симпатія. У нашому архіві є фото, де музиканти переходять вулицю старого Львова, тримаючи в руках нашу газету...
— Таких стильних знімків було декілька. Пригадується, на одному стоїмо біля телефонної будки і читаємо «День», на іншому — переглядаємо газету на трамвайній зупинці... Здається, симпатія між нами зародилася ще наприкінці 90-х, коли ваша редакція мала своє представництво у місті Лева. Як на мене, ми сповідуємо одну і ту ж філософію. «День» завжди щирий зі своїми читачами, подібно, як «Піккардійська терція» зі своїми слухачами.
— Якби «Піккардійська терція» мала такого бездонного спонсора, які проекти формація би втілила?
— По-перше, організувала б фестиваль акапельної музики. Є багато колективів, які працюють у цьому жанрі, й яких варто послухати. По-друге, провела низку класичних концертів, запросивши на них зірок світової слави. А частина коштів витратила би на благодійність.
P. S. Зараз «Піккардійська терція» працює над новим альбомом «Етюди», який, ймовірно, з’явиться у березні.
ІЗ ПЕРШИХ УСТ ПРО ТЕ, ЩО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ
Славко Нудик:
„У середині 90-х років у Львові під час концерту до Дня незалежності, серед інших творів заспівали попурі „Богдан” та народну пісню, покладену на рок-н-рольну мелодію, „Ой слаба я”. Після того підійшли до нас дві пані з Торонто та висловили своє незадоволення. Одна порадила ”не чіпати пана Богдана, бо він справжній українець”, а друга – „не псувати українську пісню жидівськими мотивами”. Довго ми з цим жили. І коли в пам’ятному 2001 році приїхали до діаспори в Торонто, то найважче дався вибір репертуару. Спільно таки вирішили зупинитися на народному. Були дуже заскочені, коли раптом отримали дві визначальні характеристики нашої творчості. Пан Іван – колишній упівець – потиснув руку: „Всі, хто приїжджав перед вами, йно співали, що гармати били, а ви вдихнули нам щось нове”. А от друга фраза пролунала в Філадельфії. Український професор, років під вісімдесят, зауважив: „То відразу видно, що не на коліні писане”.
Андрій Капраль:
„В 2001 році дуже складно добиралися до Канади: мало часу було між перельотами, спали по 2-3 години на добу. Люди, які мали зустрічати, чекали до пізнього вечора (понад 5 годин), аби розібрати по своїх домівках. А вже зі самого ранку ми мусили виїжджати в Отаву на перший концерт, який за українским часом починався о 3 годині ночі, - тоді, коли людина накраще спить. Ми взагалі не мали часу на бодай мінімальну адаптацію, тому як тільки Дональд оголосив, що зараз будемо співати „Колискову”, всі похапалися за мікрофонні стійки й ледь не позасинали під власний спів. Ну а інший спогад є занадто особистий - наслідками одного із концертів у Львові є моя сім’я: дружина та донечка Яринка”.
Володимир Якимець:
„У Канаді українська діаспора щороку організовує в Торонто фестиваль „Bloor Vilage ”, орендуючи величезну площу, де відбувається спочатку карнавальна програма, а на завершення – виступи гостей. Перед самим концертом брали участь у парадовій ході: їхали на кузові машини, обклеяної нашими плакатами, та махали у відповідь людям, що стояли по двох боках вулиці. І раптом якась пані каже нам: „О, старенький трамвай приїхав!”. Після сорокахвилинного виступу перед 15 тисячами слухачів до нас підійшов ірландець та запитався чи матимемо ще десь виступ. І уявіть, людина, яка нас чула вперше, приводить на наступний коцерт ще 20 своїх друзів. Багато кумедний ситуацій буває, коли ставлять запитання. Якось після виступу в Києво-Могилянській Академії, прийша записка: Як називається та фігня, шо Дональд витягує з кишені й б’є себе по коліні? У свій час ходила легенда, шо Дональд передає Климовському на пульт яку наступну пісню співати. Насправді ж це звичайний камертон”.
Роман Климовський:
„Завжди буду пам’ятати наш перший концерт у „Джерелі” (навчально-реабілітаційний центр для дітей із особливими потребами - ЛГ) в 1999. За один виступ перед тими дітьми можна віддати як мінімум рік концертної діяльності. Ми не вмієм цінувати життя, вони ж нас цього навчають: сидячи у візочках, танцюють. Вони мають дуже багато любові. (З інших джерел, довідалася, що „піккардійці” опікуються „Джерелом”: після участі в Форті Буаяр всі зароблені кошти пішли на те, аби 40 сімей змогли поїхати на відпочинок у Крим; благодійним концертом було профінансовано 4 місяці транспортування для дітлахів. - ЛГ )Вже потім був концерт перед Майданом – коли бачиш перед собою півмільйона людей, і проймає трепет від їхньої енергетики та усвідомлення, що виступ має бути з такою з такою самою віддачею”.
ПАСПОРТ „ПІККАРДІЙСЬКОЇ ТЕРЦІЇ”
Склад:
Андрій Капраль – тенор
Володимир Якимець – тенор
Славко Нудик – тенор-універсал
Роман Турянин – високий голос
Богдан Богач – баритон
Андрій Шавала – бас
Роман Климовський – менеджер
Дискографія:
„Сад ангельський пісень” (1997)
„Я придумаю світ” (1999)
„Tercja Pikardyjska” (2002)
„Ельдорадо” (2002)
„Піккардійська терція. Українська колекція” (2003)
„Піккардійська колекція. Антологія. Том І” (2003)
„З неба до землі” (2004)
„Піккардійська терція. Антологія. Том ІІ” (2006)
Кредо: бути максимально професійними, творчими та щирими. Ніколи не намагатися навмисно сподобатися слухачеві, - це небезпечно, бо можна загубити себе. А слухач, відчувши нещирість, сам відвернеться.
