Володимир ЯКИМЕЦЬ: «Піккардійська терція» – психотерапевт, колега й таємний коханець

Розмова з художнім керівником "Піккардійської терції".

Для «Піккардійської терції» він став Піґмаліоном, адже в скромному означенні «художній керівник» насправді криється непроста творча місія – із семи нот і трьох знаків альтерації створювати музику, яка пробуджує величезну гаму емоцій у слухачів. Щоб знаний колектив залишався незмінно цікавим і неповторним, упродовж 15 років він шукає, формує, відкидає, міксує, доповнює, змінює його музичний темперамент. Про різноманітні – і позитивні, і негативні – вияви цього процесу Володимир Якимець розповів в інтерв’ю «Газеті…».

Спіралі творчі – проблеми прагматичні

– Є дві моделі розгляду історії – циклічна та прямолінійна, яка з них, на вашу думку, більше пасує до аналізу 15 років творчості «Піккардійської терції»?

– Радше за все, це була б спіралеподібна фігура, адже на початках ми не мали на меті стати максимально популярними, а просто музикували, представляли творчість ширшому колу, ніж осередок наших знайомих. У цьому нам допомагали час і люди, які були поруч: хтось сприяв, хтось перешкоджав, хтось залишився в історії «Піккардійської терції», хтось просто пішов, нічого важливого не здобувши. Все це відбувалося поступально і йтиме далі такою самою спіраллю.

– Однак витки спіралі спрямовані догори й донизу. Коли та якими були важкі для вокальної формації моменти?

– Було кілька складних, коли треба було самовіддано працювати на єдність колективу. 1996 року від нас несподівано пішов вокаліст Андрій Базиликут, якого замінив Андрій Шавала. Останній зробив геройський вчинок – за перший місяць вивчив 30 пісень, аби «бути в матеріалі» й «Піккардійська терція» успішно виступила в органному залі. Тоді ми всі фактично рік працювали, щоб вийти на попередній рівень: Андрій Шавала мусив перейняти естрадну манеру виконання замість академічної, в якій співав до того часу; нам необхідно було призвичаюватися до особливостей його характеру та навпаки, щоб не виникало жодних нюансів на сцені. Бо сперечатися можна на репетиціях, а перед залом не може бути жодних недомовок, маємо розуміти одне одного з півпогляду.

– Іноді виглядало на те, що «Піккардійська терція» працювала на свій авторитет для того, щоб заробляти гроші на закордонних гастролях, а не в Україні, адже тут узагалі не чути ваших пісень на телебаченні чи радіо.

– Мабуть, про це треба запитувати у власників мас-медіа. Наша принципова позиція – ніколи не проплачувати ефірів. На львівських «ефемках» частіше «звучимо», ніж на загальноукраїнських – це факт, бо я сам деколи чую. Але хибним є враження про наше «гастарбайтерство»: просто якоїсь миті було значно більше пропозицій з Польщі, ніж з України. А географію наших виступів окреслити дуже легко – якою мовою є пісні в репертуарі, там ми вже побували. Ніколи не відкидаємо пропозицій: якщо необхідно, даємо 10 концертів у Польщі, а один удома. А цьогоріч об’їздили практично всю Україну з концертним туром «15 акапельних років».

Відпочинок ще не заслужений

– Держава досі в жоден спосіб не визнала заслуг «Піккардійської терції» перед народом. Але 18 січня в Києві будете представляти різдвяну програму на здобуття Шевченківської премії. Подейкують, що незабаром «піккардійці» можуть стати заслуженими. Яке ставлення вокалістів до таких відзнак?

– Насамперед наголошу, що співаємо для людей, а не для держави у вигляді її керівників. Відтак ніколи не добивалися цих звань, адже прекрасно відомо, як дехто з артистів отримує їх. Знівельовано саму суть звань – іноді це не вияв поваги та визнання заслуг, а своєрідна «оплата» за успішно виконані політичні замовлення. Тому парадоксально, коли в заслужених або народних артистів порожні концертні зали. Щодо Шевченківської премії, то не ми були ініціаторами висування. Водночас якщо вже це сталося, то варто принаймні прийти подивитися, наскільки в державі цінують якісну музику. Не хочу називати нас «супер-пупер-музикантами», але справді переконаний: протриматися 15 років в українському шоу-бізнесі з а капела – це досягнення. І якщо здобудемо якісь відзнаки, то не відмовлятимемося, адже чиновники, як би це пафосно не звучало, є посланцями народу. Тому у своїх рішеннях керуються його думкою. Мені не хотілося б відмовою образити чи розчарувати прихильників, які думають, що ми гідні нагороди. Серед музикантів Шевченківську премію отримали Василь Зінкевич, Тарас Петриненко. Мабуть, ніхто не закине, що вони не достойні чи не заслужили її. Можливо, наш секстет іще не зробив для України стільки, але ми ще довго не збиратимемося на заслужений відпочинок.

– Цьогоріч «Піккардійська терція» не дає різдвяного концерту у Львові, натомість ініціативу перехопив «Мен саунд», який працює в такому ж напрямі, а в радіороликах організатори виступу нарекли колектив теж «вокальною формацією». Чи не вважаєте це певною мірою посяганням на «піккардійську» аудиторію?

– Боже збав! Та ніколи. Я волів, аби у Львові, скажімо, в січні дав концерт «Мен саунд», у лютому – «Камерата», у березні – «Джаз-Експромт» і так далі, щоб принаймні раз на місяць виступав якийсь акапельний гурт. Я лише за! Люди повинні чути різні напрямки акапельної музики. Щодо нас, то лише відспівали два великі концерти в Оперному театрі «15 акапельних років», тому недоцільно через три місяці знову робити великий різдвяний концерт. Два роки тому львів’яни вже бачили нову різдвяну програму «Піккардійської терції», тож мусимо готувати щось нове та несподіване для наших найбільших поціновувачів і критиків – львів’ян.

Працювати – спільно, а відпочивати – порізно

– А чи справджувалася в «ПТ» приказка: немає злого, аби на добре не вийшло?

– Якось колектив уже наблизився впритул до межі, за якою мав би перестати існувати з художнім керівником Володимиром Якимцем. Упродовж приблизно трьох місяців ми вшістьох не могли піти на поступки та вирішити певні розбіжності. Обов’язки перед колективом ніби виконували – відбувалися репетиції, заплановані концерти, але витав дух непорозуміння. Потім настав двотижневий період, коли припинили спільну роботу, взагалі не бачилися. Це була необхідність, під час якої кожен із нас переосмислив свої вчинки та знайшов сили попросити вибачення в інших. Якимось дивним чином інформація про мій імовірний відхід просочилася назовні – і вразила кількість дзвінків і листів, у яких люди просили «Терцію» залишатися разом. З’ясувалося, що для одних людей «ПТ» є лікарем, психотерапевтом, для інших – найкращим другом-однолітком, ще для інших – таємним коханцем. Можливо, таке жорстке нерозуміння було потрібне, щоб усвідомити – нам нічого ділити, просто варто дослухатися до публіки.

– Тож, згідно з «піккардійською» конфліктологією, який спосіб є найкращим, щоб порозумітися?

– Єдиний і безвідмовний – це діалог, розмова. А вже потім – особисті взаємини. Треба відчувати, коли варто поступитися, коли промовчати, а коли таки наполягти. Спершу має працювати глузд, а не емоції.

– Чи зостаються дружні відносини між «піккардійцями», коли покидаєте сцену, чи дружите сім’ями?

- «Терція» поза сценою мало чим відрізняється від тієї, що є на сцені. Якщо Капраль про щось перемовляється на сцені з Нудиком, або Богач – зі Шавалою, то поза нею постійно ходимо в гості або на каву. Ми всі практично разом живемо, тому, на щастя, принаймні відпустки проводимо окремо, аби відпочити один від одного.

 

Лесь Захарук, www.gazetapo.lviv.ua.