Василь Біль: «Три концерти в Україні відбулися бездоганно»

Своїх «15 акапельних років» в Києві та у Львові «Піккардійська терція» святкувала дуетом на сцені з німецьким акапельним колективом «Terzinfarkt». Хоча приїзд останніх планувався близько семи років, їхня з'ява перед стала для української публіки цілковитою несподіванкою та ... приємним відкриттям. Якщо би лідер «Terzinfarkt» вчасно не попередив, що квінтет теж співає а-капела, то можна було би подумати, що барабани, бас-гітара, труба чи патефон звучать мінусовою фонограмою. Про особливості творчості, дивні збіги та особливості першого виступу в Україні - в ексклюзивному інтерв'ю з солістом «Terzinfarkt» Василем Білем.

- Як Ви, будучи українцем за походженням, змогли стати лідером у вокальному колективі, учасниками якого є громадяни Німеччини?

Я вважаю себе українцем та буду вважати себе ним завжди. До групи «Terzinfarkt» долучився, коли вона вже була створена. В історії групи були етапи, коли учасників було десять, потім зменшилося до восьми і врешті зупинилися на квінтеті. Хлопці не є професійними музикантами (хоча кожен із них і закінчив музичну школу або якісь приватні курси), вони відбулися в інших сферах. Усе почалося з бажання співати акапельно та з ... оголошення в газеті. З 1999 до 2000 року група «Terzinfarkt» шукала нового співака. І одного разу в березні до мене задзвонив чоловік, який представився Томашом П'юбелем, що в перекладі на українську мову означає «Тимко Нудик». Він запропонував мені пройти прослуховування. Мене це зацікавило, я прийшов на їх репетицію, заспівав декілька своїх пісень, потім разом з ними. На наступну репетицію я вже йшов із нотами їхніх пісень.

- На Вашу думку, що змушує у даному випадку юристів, інженерів, стоматологів, менеджерів займатися музикою? Бо Ви єдиний із «Terzinfarkt» заробляєте собі нею на життя.

Це не просто розвага, а щось значно більше. Усі з нашого квінтету дуже люблять та добре знають музику, прекрасно орієнтуються в новітніх рокових та попових тенденціях. У Німеччині професійне життя дуже жорстоке: працівники відчувають на собі величезний психологічний тиск. Хлопці не просто рядові працівники, вони досягли успіху на своїх робочих місцях. По-перше, їм це потрібно для того, щоб відволікти себе від щоденних робочих стресів, по-друге, вони отримують величезне задоволення від концертів, зацікавлені в професійному зрості. І це дуже тішить, бо на початках я дуже скептично ставився до цієї затії: в Німеччині дуже багато акапельних груп, а добрі - можна порахувати на пальцях. Я ж займаюся музикою, співаю в хорі Баварської філармонії та в хорі Баварської опери, водночас і в групі «Terzinfarkt». Тож приємно, що підходять учасники професійних акапельних груп та кажуть: «Респект за працю та за рівень виконання, який став незрівнянно вищий, ніж був кілька років тому».

- Відслідковується, що між колективом із Німеччини та вокальною формацією «Піккардійська терція» є багато спільного, починаючи від назви закінчуючи прізвищем вокалістів. Ви вважаєте це просто збігом?

Це Доля (сміється). У березні 2000 року я прийшов у групу, через місяць ми відпрацювали перший спільний концерт, а першим найбільшим проектом стала участь у міжнародному фестивалі акапельної музики «Vokal total» у Мюнхені. До того часу я вже знав творчість «Піккардійської терції», бо коли ще співав у Гурті Кульчицького у Львові, «піккардійці» починали співати. Тому в мене виникла ідея запросити і їх до участі, адже самостійно «Terzinfarkt» ще не «тягнула» на окремий концерт, а разом із цим унікальним секстетом можна було виходити на сцену. Не залишалося нічого іншого, як підійти до організаторів фестивалю із диском «Піккардійської терції». Інакшої відповіді, ніж запрошення, я не чекав (сміється). Так і відбулася перша творча зустріч колективами в жовтні 2000 року. Німецька публіка сприйняла тоді «Піккардійську Терцію» на ура. Люди підходили після концерту, і розповідали (спілкування відбувалося переважно через мене, бо володію українською та німецькою мовами), що після першої-другої пісні хотіли би розуміти слова, але після третьої їм це вже зовсім не заважало насолоджуватися красою музики.

- Чи не страшно виходити на сцену разом із колективом, який співає в тому самому жанрі, що і ви, адже це завжди передбачає порівняння, конкуренцію?

- Я до цього ставлюся дуже просто. Звичайно, спершу важко було виходити з «піккардійцями», бо у «Terzinfarkt» єдиним, хто має вищу музичну освіту, є я, усі ж інші - аматори. Особливо разючою різниця була на першому концерті. Після того виступу я дозволив собі з професійної токи зору дещо хлопцям підказати: що варто робити, а що ні. У мене до того часу був великий досвід сценічних виступів. Думаю, що за тих сім років, допоки «Terzinfarkt» приїхав до України, наш рівень виріс. За словами художнього керівника «Піккардійської терції» Володимира Яким ця, він не очікував, що ми в настільки доброму стані. І це приємно дуже чути від людини-професіонала.

-Ви вперше виступали в Україні та одразу в одному з найбільших залів - національному палаці «Україна». Які Ваші враження, що приємно здивувало і, можливо, неприємно шокувало?

-Мене вразив Київ. Львів все-таки рідне місто, і я дуже хвилювався, бо, мабуть, ніхто вже не пам'ятає тих часів, коли я виходив тут на сцену. Але хвилювання в Києві було не до порівняння більшим! Утім, як вийшли на сцену, буквально через 8 тактів публіка підтримала нас ритмічними оплесками. Вже після першого знайомства з глядачами відчув, що людям подобається те, що ми робимо. Думаю, що концерт був дуже успішним - як для нас, так і для «Піккардійської Терції». Не менше боявся і за те, як чутимуться хлопці на таких великих сценах, які ще не «освоювали», але все пройшло успішно, рівномірно і тепло. Як на мене, всі відпрацювали на найвищому рівні: і «піккардійці», і ми, і організатори. Щодо конкуренції, то коли виходимо з іншими групами, то певні побоювання є завжди. Якщо група непрофесійна, то може на сцені показати або дуже високий рівень, або дуже низький. А от «Піккардійська терція» має константу - тримає постійно свій рівень на висоті. На кожному концерті буває по-різному, але планка не дуже відхиляється в один або інший бік. У самодіяльних колективів невідомо з яких причин бувають різкі перепади. Я вже пережив такі концерти, після яких мені в душі було трохи соромно. Але я радий, що всі три концерти в Україні відбулися бездоганно.

Олесь Захарук