Точка зору

Львів є багатоликим містом: трохи попсовим, трохи роковим, трохи фольковим і трохи класичним. І це добрий діагноз, бо не може домінувати один жанр, різні стилі мусять вміти себе виявити, співіснувати та взаємодоповнюватися.

Львів музичний сформувався під впливом західної музичної культури: від часів Австро-Угорщини та Польщі до радянських часів та перших років незалежності України. Адже навіть тоді багато хто міг дивитися польське телебачення, слухати польське радіо та, на відміну від мешканців центральних чи східних областей, виховуватися на інакшій музиці, ніж пропонував радянський маскульт. Відтак, Львів постійно вбирав у себе європейські шедеври, акумулював їх та видавав на-гора автентичні проекти. Скажімо, та сама „Ватра" в Україні цінувалася на рівні „Смерічки" та „Кобзи"; не можна не згадати театр-студію „Не журись" - величезну світлу пляму (в доброму розумінні цього слова), яка вирізнялася великим концентратом західної культури - співом, бардівською піснею, віршами, жартами. Згодом почала з'являтися сучасна музична естрадна культура: завдяки багатьом новаторським проектам Віктора Неборака у Львові було створено декілька рок-гуртів, які мали у свій час, по-перше, популярність, по-друге, на основі віршів, сценічних дій, самої рок-музики відбувалося дійство. Першопрохідцями були також „Плач Єремії" та „Мертвий півень", перший акустичний альбом якого, на мою думку, є найбільшим показником європейського музичного духу Львова. Так само і „Пікардійська терція" вже п'ятнадцятий рік відточує свою акапельну майстерність.

Водночас у Львові завжди працювали професійні диригенти в Оперному театрі, збираючи традиційні аншлаги, але наприкінці 80-х років минулого століття зали штучно заповнювалися солдатами чи іншими коліщатками адмінресурсу. Втім, все-одно очікуваного тодішньою владою результату не було: Львів таки не спопсився, як Україна загалом, він досі є донором доброї музики, звідси виїхали ще не всі талановиті музиканти. А тих, хто таки подався на столичні хліби, можна зрозуміти, бо особисто знаю багатьох музикантів, які хотіли грати добрий джаз, але не мали де це робити: не було ні джазових кафе, ніхто не міг дозволити собі в приватних барах запрошувати групи. Єдиним винятком була „Лялька", коли реально працювала на перспективу і сказала своє останнє вагоме слово фестивалем „Слухай українське". Зараз „Лялька" не має достатньо фінансування, аби запрошувати добрих авторів, відкривати нові таланти, натомість вона залишилася залом для концертної практики одних і тих самих рок-гуртів. Але для слухачів це вже давно не цікаво. Зараз у Львові заповнюють цей пробіл клуби „Культ" та „Хмільний дім Роберта Домса", які можуть спокійно оплатити виступи професійних команд. Утім, навіть запропоновані ними гонорари для музикантів все-одно є істотно меншими, ніж київські розцінки. Коли людина лише починає творити свою музику, то завжди шукає способи увиразнюватися, відрізнятися від інших. Але так довго тривати не може, бо музиканти хочуть не лише співати, а й їсти, відповідно, на це необхідно заробляти гроші. Тому важко втримати у Львові самобутніх та амбіційних особистостей. Тому необхідно не лише позиціонуватися як концертний клуб, а й вкладати гроші в перспективу, бо інакше будуть запрошувати лише тих, хто залишився: Василь Васильців спочатку виступатиме в „Мілленіумі", потім - у „Культі", а наприкінці в - „Ляльці".

Стати популярним спочатку у Львові, а потім і в Україні - можна, але це дуже важко, бо пробитися на центральне телебачення можна лише за великі гроші. Музичні смаки формують не співаки, і навіть не аудиторія, а кільканулеві суми, які проплачуть за прокрутку кліпів на центральних каналах. Телебачення створює масову культуру, яка породжує короткочасні попсові проекти, розраховані на кон'юнктуру. Єдині, хто доволі довго тримається на плаву - „Віа Гра", бо це західний зразок шоу-бізнесу, де все грамотно продумано та зреалізовано. І не заважає навіть те, що склад оновлюється практично щомісяця. Натомість добрим прикладом вдалої кар'єри львівських музикантів є „Океан Ельзи". Вони починали тут як молоді, цікаві та талановиті виконавці, але загальний концертний, студійний та музичний досвід здобували в Києві. Тому тепер Славко Вакарчук ставить умови, що писатиметься на тій студії, а не на іншій, що на його концерті мусить використовуватися лише таке музичне обладнання. Бо він вже добре знає, що таке якість. Якби не часті закордонні гастролі „Пікардійської терції", якби ми безвилазно сиділи тут, то теж не знали б, як це робиться.

Шоу-бізнес навіть у Польщі не можна порівнювати з Києвом, бо це небо й земля, нашій столиці ще треба тягнутися до рівня пересічного польського міста.

Зараз у Львові панує байдуже затишшя, майже нічого не розвивається, немає знакових концертів. Єдиний просвіток - до 750-ліття Львова приїжджав Бреговіч, а зараз Саша Ксенофонтов привіз Ал ді Меолу. Вперше я насолоджувався єдністю змісту і форми: на повітрі, в супроводі симфонічного оркестру, співає справді зірка світової величини. Концерт органічно вплівся в архітектуру нашого міста, підкреслив його європейськість. Якщо ж проаналізувати репертуари за рік у Львові, то там немає нічого цікавого, і люди, не маючи доступу до високого мистецтва, дивляться телебачення. Якщо цілий місяць показуватимуть Вєрку Сердючку, то хочеш чи ні, але запам'ятаєш, а коли приїде з концертом, то підеш на нього з мотивацією: як нема альтернативи, то піду хоч ногами подригаю, пива вип'ю.

Безумовно, за класику люди не так голосують своїм гаманцем, як за поп-музику, але і в філармонії мають проводитися такі концерти класичної музики, які зацікавили би цільову аудиторію. Але для цього знову ж потрібні гроші. Бо якщо в газету приходять представники Меладзе з пропозиціями розмістити рекламу його наступного концерту, то це не проблема, а гра за законами шоу-бізнесу. Якщо ж до мас-медіа звертається керівник якогось оркестру, який не може платити за рекламу, то йому відмовляють. Якщо львів'янин не слідкуватиме за афішами, то не знатиме, що відбувається у Львові, бо зараз в газетах навіть зникли колонки з анонсуванням музичних подій, залишилися хіба програми кінотеатрів. Так само медіа самоусунулися від безкоштовної якісної критики: скільки концертів молодих рокових груп було в „Ляльці", і це начебто наше майбутнє, але я не прочитав на них жодної (!) рецензії. А я щодня купую практично всі львівські газети, то знаю головну музичну новину дня - на яку суму Ніколай Басков застрахував свій голос. Але мене не цікавить Басков, бо він не живе у Львові й не працює на львівську культуру! Це банальний приклад, але він багато що пояснює. Водночас у нашому місті немає доброї вищої школи для навчання молоді, бо в консерваторії викладачі „зупинилися" на 70-80 роках минулого століття, вони не відслідковують не лише новітні музичні тенденції, а й просто не знають про нові жанри та зміни в музичних засобах. Скажімо, все, що вмію, то навчився завдяки особистій інтуїції, досвіду та, напевне не завдяки, а всупереч консерваторії. Зі свого досвіду знаю, що лише дещиця випускників залишається потім у музиці, а відсотків вісімдесят знайшли себе в бізнесі чи гарують на будовах.

Насамперед Львову та львів'янам треба припинити страждати снобізмом і визнати, що ми втрачаємо позиції як культурного П'ємонту, так і колиски незалежності України. Друге - усвідомивши це, треба заново відчути себе справжніми львів'янами - не просто через те, що тут живеш, а через те, що народився тут. Починати треба з простого - не смітити на вулицях, усміхатися один до одного, творити добро. І третє - думати не про сьогочасний бізнес, а на перспективу. Бо рано чи пізно це повернеться грошима. Треба роззирнутися довкола та зрозуміти, що бізнес - це не мірило людських дій. Якщо не будемо підтримувати культуру, не робитимемо камерних концертів на гроші меценатів, аби люди могли піти й отримати задоволення, то зачахне й бізнес.

Володимир Якимець, блог «піккардійця» на порталі www.zaxid.net.