В одному човні із «Піккардійською Терцією»

Львівський секстет “Піккардійська Терція” доволі дивний колектив. Співає зазвичай без інструментального супроводу, свідомо облишивши виграшно-модний “електронний інструментал”. Та ще й співає здебільшого пісні у звичному їх розумінні (не запаморочливі джазові “штукенції”), але перетворює їх на щось незбагненно магічно-чарівливе. Виводять хлопці колядку, а ніби видзвонюють льодяники-бурульки; виспівують веснянку, а грають кришталево ручаї; “вишивають” сумну, ліричну баладу, а ніби палахкотить різнокольорово осінній краєвид.

Концерти “Піккардійської Терції” — це дуже емоційне дійство, хоч деяким пісням уже багато років. “Піккардійська Терція” — це шестеро чоловіків: Володимир Якимець, Славко Нудик, Андрій Капраль, Роман Турянин, Андрій Шавала, Богдан Богач, які є цілісністю, бо пливуть за єдиною течією-мелодією. Нині в репертуарі вокальної формації понад триста композицій: серед них класичні твори (“Неаполітанська пісня” та “Легенда” Петра Чайковського, “Коли розлучаються двоє” Генріха Гейне, “Аve Maria” Джакомо Качіні та інші), обробки народних пісень, власні композиції, рок-н-рольні “хохми”. А на карті країни практично не залишилося великих міст, де з сольними концертами не виступав львівський акапельний секстет. Вони також відомі за кордоном.

Колектив (спочатку квартет) з’явився 1992 року на одному зі студентських “капусників” Львівського музичного училища. Коли Славко Нудик уперше заговорив із Володимиром Якимцем про створення ансамблю, який співав би акапельно, то сумнівів було багато. Ідея оригінальна, але чи сприйме її українська публіка, чи результат відповідатиме вкладеним зусиллям? Гордіїв вузол вирішили розрубати… пінг-понгом. Якщо програє ідейний натхненник Славко Нудик, то ансамблю не буде, якщо ж критик Володимир Якимець — то доведеться братися до важкої праці. Виграло українське мистецтво. Цікаво, що саме Володимир Якимець (художній керівник, композитор, аранжувальник, співак) і Славко Нудик (тенор) узяли участь у нашій розмові після концерту, погодившись відповісти за всіх “піккардійців”.

А розпочали ми з того, що я попросив їх зробити бліц-портрети всіх учасників “Піккардійської Терції”.

Богдан Богач (бас) співає відтоді, як навчився говорити (тато підігрував на фортепіано). Це досить спокійна і врівноважена людина. Має нове хобі: почав їздити на лижах. Рік тому став батьком, має доньку. Гурман: полюбляє куштувати нові екзотичні страви, сам непогано куховарить. Улюблений напій — пиво, горілка. За гороскопом — Телець. Подобаються зелений, блакитний, чорний кольори.

Андрій Шавала (баритон) не тільки найстарший із “піккардійців”, ще й на сцені співає довше за всіх: 1985 року був учасником хорової капели “Трембіта”. У “піккардійців” є штатним лікарем-фітотерапевтом. Як і всі лікарі, він абсолютно цинічна людина, хоч це не заважає йому бути добрим сім’янином і відповідальним музикантом.

Володимир Якимець (художній керівник) левову частку (за гороскопом — Лев) свого життя віддає “Піккардійській Терції”, працює над великим музичним матеріалом, який згодом стає основою репертуару секстету. До речі, вперше виступив у 3 роки на кухні дитячих ясел із програмою коляд. У п’ять років батьки віддали Володю до музичної школи (гра на піаніно). І пішло-поїхало. Нині дуже емоційний і неврівноважений. Справедливий. Неодружений.

Роман Турянин (тенор) єдиний із “піккардійців”, хто не зі Львова, а з Мукачева. Любить тепло і сонце, плавання, боротьбу, гори, море, риболовлю, весну і літо. Гарний сім’янин. Має цікавий, специфічний діалектно-сленговий закарпатський гумор. Куховарить. Автолюбитель.

Андрій Капраль (тенор) — соліст-імпровізатор, емоційно-запальний. Нині всі захоплюються його високим фальцетом, хоч починав А. Капраль свою кар’єру як бас у хорі. У дитинстві грав і співав із вигаданими інструментами (каструлі — це барабани, мітли — гітари, жарівки — мікрофони).

Славко Нудик (тенор) — врівноважено-спокійний, тому він — локалізатор усіх конфліктів у колективі. Цікавиться театром, книгами, живописом. Зараз цікавиться автомобілями, оскільки є учасником радіопередачі “Автохвиля”.

- Почнемо з роз’яснень. Наскільки я знаю, “Піккардійська Терція” не так уже прискіпливо дотримується чистоти жанру, іноді використовуючи інструментальний супровід.

Володимир Якимець: Ми — вокальна формація “Піккардійська Терція”. Вокальна — зрозуміло чому, а формація — від слова “формувати”. Отже, для нас не принципово, щоб пісня була виконана акапельно, головне, аби вона була гарною, майстерно проспіваною, і якщо для цього потрібен фортепіанний супровід, як, наприклад, у піснях різних років “Ти ніколи”, “Талісман”, “Йшла снігами молода Марія”, то немає жодних табу. На першому місці — точне втілення задуму-серцевини пісні в аранжуванні й у виконанні. Ми — той колектив, який зазвичай запрошують у великі зали, а також на “солянки”, зокрема на стадіонах. І ми розуміємо, що люди там прагнуть потанцювати, тому робимо денсові ремікси, наприклад, “Богдан”, “Технотерція” чи “Попурі № 3”. Хоч, звичайно, ми насамперед акапельний гурт.

- В Україні існують секстети, але “Піккардійська Терція” чи не єдиний ансамбль, популярний і на Батьківщині, і за кордоном. У чому тут загадка?

- Є два важливі чинники. Перший — виконавський: повна щирість із глядачем-слухачем (ми не виконуємо того матеріалу, який нам не подобається або нав’язаний). Отже, максимальна подача власних музичних симпатій плюс живий звук, який ми проповідуємо з самого початку (раніше нікому на думку не спадало про це писати на афішах). Другий чинник: ми не зашорюємося на якомусь одному стилі: співаємо рок-поп-музику, джаз, фольклор, класику. Приходьте на концерт, вибирайте… Тому й аудиторія розмаїта: від дітей до дідусів-бабусь.

- Невже ви не прораховуєте кон’юнктуру і комерційні тонкощі?

- Прораховувати — це одне. А краще звертати увагу на певні явища. Інакше можна зациклитися на розрахунках, перетворивши їх на самоціль. І тоді не буде ні самобутності, ні творчості. Ми, звісно, знайомимося з новими модними іменами й творами, констатуємо: це популярне і те популярне. Але, скажімо, хіп-хопом не займаємося, бо ми його так не зробимо, як чорні виконавці. Соціально спрямованих пісень ми теж не виконуємо, їх набагато краще виконують рокери. Ми — гурт лірично-романтичного напрямку, співаємо композиції про кохання, ностальгічні балади, життєрадісні пісні, які не несуть потужного словесного навантаження, але в них закладена позитивна думка, позитивна енергія. Тому ми не відстежуємо “комерційних штучок”, а робимо те, що нам подобається. Ми розвиваємося, маємо взірці для наслідування в особах всесвітньо відомих музикантів, і будемо дуже раді, якщо “Піккардійська Терція” стане комусь прикладом для наслідування.

Ярослав Нудик: Я думаю, що в основі популярності — два критерії: самобутність і чесність. Ти маєш бути не таким як усі, але не на догоду публіці, а на догоду тій власній Божій іскрі, на світло якої ти йдеш. Адже артист ще несе на собі тягар виховання публіки, підростаючого покоління. Прикладів чимало, коли для молодої людини з усталеними смаками й поглядами цей світ перевертається завдяки якомусь чесному музиканту, і вона починає жити по-іншому.

- Вас уже можна сприймати як ветеранів української сцени. Чи не виникла дистанція між вами і молоддю? Як ви боретесь із нафталіном у собі?

- Ми не боремося з нафталіном у собі, бо в нас його ще немає. Зовні тепер, може, хтось грубіший, хтось менш кучерявий, комусь під сорок, але в нас ще зберігся той юнацький запал, упертість, завдяки яким ми не розбіглися після першого року тяжкого вливання в український шоу-бізнес, не скаржилися, мовляв, у нас не виходить, нас не помічають. За віком ми, звісно, віддаляємося від молоді, але не за настроєм і сприйняттям світу. І не в усьому згодні з сучасною модою. У наших очах — вогники, і ними ми запалюємо серця тисяч людей.

- Я знаю, що “піккардійці” — люди веселі. А як щодо непередбачуваних казусів під час концертів?

Славко Нудик: Є в нашому репертуарі пісня “Старенький трамвай”, одна з найперших. Та якось я заспівав її з другого куплету, хлопці з подивом подивилися, потім я заспівав перший куплет, потім знову другий, отже, “Старенький трамвай” вийшов майже вдвічі довший. Несподівана накладка трапилася під час різдвяного концерту в оперному театрі у Львові. За три номери до фіналу зник звук: відключилися мікрофони. Ми не розгубилися, вийшли на авансцену і заспівали наступну пісню. Ми не оперні співаки, і пісня була лірична, не гучна, в театрі була абсолютна тиша. Концерт завершився тривалими оплесками. Трапляються і “хохми”. Є в нас такий номер: Володимир Якимець сідає за рояль, грає свою партію, я співаю соло — романс, решта хлопців залишають сцену. Богдан Богач мав вийти й офіційно-пафосно оголосити номер. І ось він називає автора слів і музики, соліста, й нарешті каже: “Партію фортепіано виконує…”, і тут Богача перемикає, він забуває, як звуть колегу, з яким працює з моменту створення “Піккардійської Терції”, називає одне ім’я, друге: Ярослав, Андрій, нарешті згадує: “Володимир Якимець...”

- Чим є для вас концерт на головній сцені країни — в Палаці “Україна”? Це престижно? Чи це підсумок, етап, можливість резонансно показати прем’єри?

Володимир Якимець: Престижність, напевно, полягає в тому, коли на концерт приходить якомога більше людей. Отже, ми недарма 15 років працювали, людина отримує добру порцію цікавої музики, а не, скажімо, тієї каламуті, яку чуємо з радіоприймачів і телеекранів. Щодо підсумків… Підсумовуватимемо, напевно, років через двадцять, як мінімум. А ось оновлену програму, новий альбом презентували. Для нас правило: в кожному альбомі робити принаймні одну обробку народної пісні, бо ми відповідальні не тільки за виховання молоді, а й за збереження українських традицій. Це не пафос, це наше переконання. Адже ми — українці, і кожний український виконавець має над цим працювати.

- Чимало артистів бідкаються, що орендувати Палац “Україна” дуже дорого.

- Я впевнений, що жоден артист таких фінансових витрат не потягне, маю на увазі не тільки орендну плату, а й рекламу і технічне забезпечення концерту. Тому артист і його продюсер мусять знайти спонсорську підтримку. А це вже питання шоу-бізнесу: хтось займається творчістю, хтось — втіленням цієї творчості.

 

«Слово Просвіти»