6 + 1= «Піккардійська терція»

Замість прологу.

- Славко, а чим Ти займаєшся?

- Співаю.

- Та я теж, коли вип’ю, то співаю.

- Так співати кожен зможе, а от Ти спробуй на тверезу голову.

Діалог Славка Нудика зі сусідом.

Уже друге десятиліття поціновувачі доброї музики в Україні можуть насолоджуватися творчістю одного з найбільш унікальних та успішних творчих проектів – вокальної формації «Піккардійська терція». Вони не живуть за законами українського шоу-бізнесу, керуючись власними смаками та вподобаннями, співають a-capella (без інструментального супроводу), відкриваючи незвичне звучання класики джазу, фолку, року, поп, блюзу, кантрі, баладного стилю. Мабуть, вже сама назва (мажорне завершення навіть мінорного твору) зобов’язує чоловічий секстет бути творчими професіоналами, які екпериментують, постійно увінчуючи кожне своє починання піккардійською терцією. Славко Нудик навіть відшукав особисту формулу щастя в формації: займатися улюбленою справою, яка є основною роботою, та за яку Тобі ще й гроші платять.

Останній здобуток талановитого чоловічого секстету – восьмий за ліком альбом «Антологія. Том 2. Фолк», у який увійшли авторські обробки народних пісень із цілої України. Правда, першими почули та оцінили симбіоз народної та «піккардійської» творчості шанувальники в Америці та Канаді: на запрошення української діаспори впродовж місяця формація провела гастрольний тур у 8 найбільших містах Америки та в Канаді.

 

Спочатку була ідея. Потім був пінг-понг.

Коли вперше Славко Нудик заговорив із Володимирем Якимцем (Дональдом) в Львівському музичному училищі про створення ансамблю, який співав би акапельно, то сумнівів було більше, ніж достатньо. Ідея видавался оригінальною, навіть були кандидати, готові її втілювати. Але чи сприйняла би її українська публіка, чи вкладені зусилля відповідали би результатам? Гордієв вузол вирішили розрубати...пінг-понгом. Якщо програє ідейний натхненник Славко Нудик, то ансамблю не буде, якщо ж критик Володимир Якимець – то доведеться брати до важкої праці. Втрутилася доля. Після партії-жереба почали відбуватися репетиції дванадцятиосібного мішаного хору, який співав старовинні українські канти та класичні твори. Першою «розчарувалася» жіноча половина, переставши відівідувати заняття, потім з них почали брати приклад і чоловіки. Врешті Дональд запропонував залишитися учотирьох (Андрій Капраль, Богдан Богач та Славко Нудик), спробувати відспівати обробки пісень «Горіла сосна», «Туман яром» та кількох рекламних роликів. Саме таким був репертуар першого концерту, який провели 1994 року майбутні «піккардійці». Невдовзі склад поповнився ще двома ентузіастами, які закріпили статус чоловічого секстету.

Але от чого не змогли пробачити «піккардійці», так це зради жінкам. За негласною, але спільною згодою, «ноги жінки» в формації більше не було. Причин, як стверджує Андрій Капраль, є багато: «по-перше, давно доведено, що чоловічий голос має набагато більший діапазон: від грудного басу до фальцетного тенору. При добрій розспівці можна добре співати жіночі партії. По-друге, якщо суто чоловічий колектив, то не потрібно вдаватися до умовностей в спілкуванню, легше переносити польові умови наших частих подорожей. Ну і по-третє, є багато прикладів, коли саме через жінок розпадалися дуже прогресивні та перспективні колективи». Тож можна вважати «піккардійців» послідовниками диригента Герберта фон Караяна, який переконаний, що «гарна жінка заважає музикантам грати, а негарна в перших рядах заважає працювати диригентові».

Невідомо наскільки суттєво відсутність жінок позначилася на кар’єрі цієї вокальної формації, але успіх почав її просто переслідувати. Перемоги на фестивалях можна із 1994 року записувати до активів: перемога на фестивалі „Доля” в Чернівцях, на самий новий – 1995 – рік стали лауреатами телеконкурсу „Мелодія”. і з початку 1995 року "Піккардійська терція" штурмує вершини хіт-параду "12 мінус 2". Завоювавши з піснею "Пустельник" Гран-Прі телефестивалю "Мелодія-95" зовсім не попсова "Піккардійська терція" несподівано потрапила в трійку претендентів на "Золоту Жар-птицю" Таврійських Ігор в номінації краща поп-група року.

Вдалий почин – половина зробленої справи. Тоді ще сімнадцятилітні хлопці одразу відчули смак успіху, який упродовж 14 років спільної праці намагалися підтримувати невтомною працею та творчістю. Неабияким виявом визнання в світі стало запрошення від організаторів Міжнародного фестивалю акапельної музики „Vokal Total” до участі. Формація стала єдиною представницею Східної Європи на цьому престижному відборі музичних талантів.

Утім, „піккардійці” отримують нагороди не лише за музичні композиції. Стратегією розвитку співаки для себе визначили, що кожен займається тим, що вдається найкраще, співаки – співатимуть, видатні режисери – оформлюватимуть сценічні дійства, художники – дбатимуть за „обличчя” компакт-дисків. Причому, за словами продюсера Романа Климовського, вони вже навчилися довіряти професіоналам, головне аби вони вміли запропонувати, відстоювати та відповідати за результативність своїх ідей. Скажімо, в 1997/98 роках рекордингові компанії України визнали обкладинку до компакт-диска „Сад ангельських пісень” найкращою, плакат пензля того ж художника Євгена Равського в Польщі на конкурсі зайняв 3 місце за високу майстерність. Серед піккардійців немає поетів, тому більшість пісень написані на слова видатних майстрів слова. Навіть якщо в музичного критика виникне ну дуже велике бажання покритикувати тексти (зараз це практикується найбільше), то мусить бути готовий, що може мати справу з Бернсом, Верленом, Аполінером, Симоненком, Коротичем etc.

Багато ж хто досі не може забути, як під час різдвяного концерту оригінальна шістка в Львівському оперному театрі в буквальному сенсі спустилася з неба до землі на качелях, або чорнильної плями, яка самовільно розтікалася по декораціях, символізуючи собою різдвяну зорю. За словами продюсера Романа Климовського, раніше вони найбільше співпрацювали з режисерами Сергієм Проскурнею та Володимиром Кауфманом, які дуже чітко відчували та доповнювали імідж „піккардійців” естетичними сценічними дійствами. Правда, не завжди це було безпечно для життя та здоров’я піккардійців. „Найбільш екстеремальне випробування було було спускання на качелях. – Розповідає Роман Климовський. – За 20 хвилин до початку концерту прибігає до мене жінка, яка відповідала за техніку безпеки в оперному театрі, та повідомляє, що не має права нам дозволяти таку витівку. „Піккардійці” вже сидять під куполом, глядачі починають заходити в зал, а я пишу „історичну” заяву, що беру на себе відповідальність за всі можливі наслідки”.

Утім, були випадки, коли шістка не була готова взяти на себе відповідальність за сценічне перевтілення. Доволі давно до формації прийшов зі своїми пропозиціями вже тепер покійний геніальний львівський модельєр Володимир Фурик (у його костюмах знімалися актори в кліпі Майкла Джексона “Black and white”, а сукня, в якій була вдягнута українка на конкурсі „Міс Всесвіт”, була визнана найкращою). Це мав би бути цілий творчий проект „6 палата”: спеціально написані під нього пісні, на сцені – репродукції Ієроніма Босха, а виконавці – мали би повернутися в Середньовіччя та виглядати а-ля Пьєро. Саме тоді остаточно вирішили, що найприроднішим для їхнього образу є компромісний варіант - смокінги.

 

Галопом по Європах, аби лише швидше домів.

За кількістю концертних турів за кордон „піккардійці” є одними із лідерів в Україні, адже на своїй концертній карті позначками вже не раз відмітили Америку, Канаду, Німеччину, Іспанію, Францію, Італію, Польщу та Росію. Іноді про те, що формація побувала в Бразилії та Аргентині Андрій Капраль дізнається від сторонніх осіб.

Як запевняють самі співаки, співвідношення проведених коцертів в Україні та закордоном є 50/50, зате сам формат виступів є дещо іншим. За словами Володимира Якимця, якщо в Україні репертуар на 90% - україномовний, а лише 10% пісень звучать іншими мовами, то закордоном частка іншомовного матеріалу збільшується до 25%. Причому, намагаються співати мовою тієї країни, до якої збираються із творчим візитом. Із упевненістю означення „формація” можна писати через дефіс „поліглот”, адже станом на зараз у „терційному” репертуарі є твори італійською, німецькою, польською, англійською, естонською, іспанською, шотланською, російською, староцерковною та латиною. На часі – співати й французькою, нещодавно шанувальники вислали переклад „Талісмана”.

Кажуть, що в музикантів відсутній природній бар’єр до вивчення мов, адже вони відчувають мелодику слів: особливості вимови звуків, їхньої протяжності. Кожний народ має свій неповторний темпоритм, головне вміти його відтворити. „Очевидно, що людям приємно слухати пісні рідною мовою. – ділиться думками Андрій Капраль. – Коли ми в Неаполі співали „O sole mio”, то можна було виносити з магазинів абсолютно все, - поліціянти теж стояли, мов заворожені, а дехто навіть телефонував до своїх знайомих, аби ті визначили чи це італійці співають. Але зазвичай люди сприймають пісню в загальному, вона подобається тоді, коли змушує битися серця. Часом мова взагалі не відіграє жодної ролі. Скажімо, „Smoke оn the water” (група Deep Purple - ЛГ) – фантастична, неймовірно гармонійна пісня, але якщо звернути увагу на текст – усього-на-всього згоріла хата біля озера й довкола розноситься дим. Такою ж є і пісня Гайтани „Відшукаю Тебе” – усе звучить дуже добре, але от слова вже занадто примітивні”.

Для співаків деякі концерти, які за якістю та важливістю прирівнюються до десятка звичайних. 12 вересня 2001 рік. Аеропорт „Бориспіль”. „Піккардійська терція” намагається вилетіти до Канади, аби відспівати 12 концертів. Через 10 днів очікування в Україні, вокальна формація таки вилітає до місця призначення, але із запланованих концертів залишається лише...3. „Тоді з’являється неповторне відчуття, що мусиш відпрацювати в тому залі всі концерти, які не з нашої провини не відбулися, - згадує продюсер Роман Климовський. – Ми перейнялися – в умовах загальносвітового форс-мажору лінія страху пройшла по серцях усіх. У Торонто через збіг усіх обставин довелося перенести наш концерт, люди довго чекали, здавали квитки, але найкращий – Макмілан зал – на 800 місць був таки переповнений. Коли співали „Я в чужині дивлюся на небо”, то плакали всі: і ми, і слухачі”.

Будь-які творчі колективи, які виїжджають за кордон, з одного боку є послами України, а з іншого – дослідниками інших традицій, історій та культур. „Піккардійці” справляються і з одним завданням, і з іншим. Бо вміють подарувати відчуття батьківщини, а від діаспори – перейняти досвід. „Спілкування з представниками нагадує мені розмову з мамою чи татом. – переконує Володимир Якимець. – Вони – наставники, які мають максимум українськості: той культурний багаж, який вивезли зі собою, законсервували та передають із покоління в покоління. Дуже багато можна почерпнути автентичних народних джерел. Не секрет, що донька українських емігрантів Квітка Цісик записувала свої альбоми з американцями. Сьогодні – це улюблені записи, які ми слухаємо в дорозі”.

Але всі дороги ведуть додому. Гастрольні тури завершуються, щоразу група знову повертається до важких трудоднів: гір паперу із ймовірними текстами пісень, перших наспівувань Дональдом нової мелодії, спільних дискусій на творчі теми, виснажливих кількагодинних репетицій, а потім – до бездоганно відрежисурованих концертів. Формуючись самі, вони допомагають формуватися й музичним смакам аудиторії, пропонуючи їм вишуканість та величезну палітру імпровізацій.